— Ох, коли-б ти любив мене, Анрі, то через два роки я була-б твоєю дружиною; але обличчя твоє зараз щось дуже похмуре.
— Присягаюсь тобі, що мене підпоїли, що невірні друзі підсунули мені цю жінку й що все це випадковість! — сказав Монтес.
— Так я ще можу тебе простити? — сказала вона, посміхаючись.
— Але заміж все-таки вийдеш? — спитав барон у страшному пригніченні.
— Вісімдесят тисяч франків ренти! — сказала вона з трохи комічним захватом. — І Кревель так мене любить, що й помре, дивись!
— А, розумію тебе, — сказав бразилієць.
— Гаразд… день через кілька ми порозуміємось, — сказала вона.
І переможно вийшла.
— Я вже не вагаюсь, — подумав барон, що на мить мов прикипів до місця. — Як! Ця жінка гадає використати мою любов, щоб здихатись того дурня, так само як рахувала й на смерть Марнефа!.. Я буду знаряддям божественного гніву!
Згодом два дні ті самі гості, що в дю-Тільє перетирали пані Марнеф на зубах, сиділи в неї за столом через годину по тому, як вона прибралася в нову шкіру, змінивши своє прізвище на славне прізвище паризького мера. Така зрадливість язика належить до найзвичайніших легковажностів паризького життя. Валерія мала втіху бачити в церкві бразилійського барона, що його Кревель, зробившись цілковитим дружиною, запросив із пихи. Присутність Монтеса на сніданку нікого не здивувала. Всі ці інтелігенти давно вже звикли до ницости кохання, до угод на втіху. Глибокий смуток Стейнбока, що починав зневажати ту, яку за янгола свого мав, здавався проявом виборного смаку. Поляк, здавалось, теж казав, що між ним і Валерією все кінчено. Прийшла й Лісбета привітати свою любу пані Кревель, перепрошуючи, що на сніданку не могла бути через тяжкий стан Аделіниного здоров'я.
