під блискучими зборками спідниці та димою корсету, що жінка буває невідпорною, як і все те, що мусиш покидати. Щасливе й смішливе обличчя в свічаді, нетерплячі рухи ноги, рука, що чепурить розкошлані кучері наспіх зачісаного волосся, очі, де світиться вдячність, той вогонь задоволення, що, мов сонячний захід, палає в найдрібніших рисках лиця, — все обертає цю годину в джерело невичерпних спогадів!.. Певна річ, кожен, скинувши оком на перші помилки свого життя, спіймає в них дещо з цих чарівних подробиць і може зрозуміє, не виправдуючи, безумства Гюло та Кревелів. Жінки так добре знають свою могутність у цю хвилину, що завжди знаходять у ній, мовляв, отаву побачення.
— Ну вже! За два роки ти ще не навчився шнурувати жінку! Занадто-ж ти поляк! Ось уже десята година, мій Венцес…лаве! — казала, сміючись, Валерія.
В цю мить зрадлива покоївка зручно скинула лезом ножа гачок з дверей, що був Адамові з Євою за єдину оборону. Вона хапливо розчинила двері, бо-ж у наймачів цього Едему завжди часу буває обмаль, і розкрила одну з тих чарівних жанрових картин, що після Ґаварні так часто виставляються в Салоні.
— Сюди пані! — сказала покоївка.
І Сідаліза зайшла разом з бароном Монтесом.
— Та тут хтось є!.. Вибачте, пані, — злякано сказала нормандка.
— Як! Та це-ж Валерія! — скрикнув Монтес, люто грякнувши дверима.
Пані Марнеф, яку охопило таке хвилювання, що приховати його вона не могла, впала на грільню коло каміна. Сльози виступили в неї на очах та зразу-ж і всохли. Вона глянула на Монтеса, побачила нормандку й силувано зареготала. Гідність ображеної жінки затьмила в ній безлад недокінченого туалету, вона підійшла до бразилійця й так гордо на нього глянула, аж очі в неї заблищали, мов зброя.
