віри. Коли любиш як-слід, втьопаєшся на смерть, тоді за любов відповідає життя. Той, хто йде геть, нищить усе, а що-ж! це загальне руйновище. Шаную тебе, захоплююсь тобою, ухвалюю твоє діло, а надто спосіб твій, що з мене негрофілку зробить. Але ти любиш! Не витримаєш!..
— Я!.. коли це негідниця, я…
— Ну, ти забагато балакаєш, кінець-кінцем! — мовила Нурісон, стаючи сама-собою. — Людина, що хоче помститись і дикунськими способами нахваляється, повинна инакше поводитись. Щоб побачити свою милу в її раї, треба взяти Сідалізу й зайти з нею туди — мовляв, із своєю дівчиною, так ніби з покоївчиної помилки, але-ж ніяк не скандалом! Коли хочеш помститись, треба придуритись, показати, ніби розпач тебе напав, і щоб коханка твоя тебе прогнала! Розумієш? — сказала пані Нурісон, побачивши, що ця хитра машинерія бразилійця здивувала.
— Ходімо, струсихо, — відповів він, — ходімо… я розумію.
— Прощай, моє серденько, — сказала пані Нурісон Карабіні.
Вона кивнула Сідалізі, щоб ішла з Монтесом, а сама лишилась на одинці з Карабіною.
— Тепер, любенька, тільки одного я боюся, щоб він не задушив її! Матиму тоді мороку, нам треба справи провадити тихесенько. О, по-моєму, ты заробила картину Рафаеля, але кажуть, що це Міньяр. Не турбуйся. Це ще багато краще; мені казали, що Рафаелі всі чорні, а це гарненька, мов той Жироде.
— Мені треба тільки перевершити Жозефу! — скрикнула Карабіна. — І мені байдуже чим саме — Міньяром чи Рафаелем. А в яких перлах була сьогодні ця злодійка… стерятися можна!
Сідаліза, Монтес та пані Нурісон сіли на візника, що стояв у Карабіни коло ґанку. Пані Нурісон назвала тихенько візничому один з будинків у Італійському кварталі; туди можна було-б дістатись
