дурить якась негідниця, — казала далі Карабіна, — і вона ладна вбити Валерію…
— О, це вже моя справа! — сказав бразилієць.
— Вбити?.. Ти!.. хлопчику мій, — сказала Нурісон, — тут так уже не робиться.
— О, я-ж не з цього краю! — відказав Монтес. — Я живу в намісництві, я сміюся з ваших законів, і коли ви дасте мені докази…
— Так, значить, записка — то ніщо?
— Ні, — сказав бразилієць. — Я писаному не вірю, хочу побачити…
— О, побачити! — сказала Карабіна, чудово зрозумівши новий рух своєї вдаваної тітки, — та ти все побачиш, любий тигре, тільки з умовою…
— Якою?
— Гляньте на Сідалізу.
На знак пані Нурісон, Сідаліза ніжно глянула на бразилійця.
— Любитимеш її?.. влаштуєш її долю?.. — спитала Карабіна. — Жінка такої вроди варта готелю й екіпажа! Це просто потворство було-б, щоб вона пішки ходила! У неї є… борги… Скільки ти винна? — сказала Карабіна, стискуючи Сідалізі руку.
— Вона варта своєї ціни, — сказала Нурісон. — Досить що вже покупець знайшовся!
— Стривайте! — скрикнув Монтес, примітивши нарешті цей чудовий шедевр жіночої стати. — Ви покажете мені Валерію?..
— Ще й графа Стейнбока, чорт бери! — сказала пані Нурісон.
Хвилин з десять спостерігала стара бразилійця; вона побачила, що його настроєно вже на вбивство, яке було їй потрібне, побачила до того-ж, що він так уже розпалився, що не остерігається тих, хто веде йго, і втрутилась особисто.
— Сідаліза, любий бразилійце, мені небога, і справа ця мене трохи торкається. Весь цей бешкет — справа десяти хвилин, бо як-раз одна з моїх приятельок і наймає графу Стейнбокові мебльовану кімнату, де твоя Валерія зараз каву п'є,
