в руку записку. — Це такі люди, що через любов на ножа полізуть!.. Чим більше вони ревнують, тим більше їм хочеться ревнувати. Добродій от нахваляється все знищити, але нічого не знищить, бо він любить! Словом, я привела сюди пана барона, щоб дати докази про його нещастя, які я одержала від маленького Стейнбока.
Монтес був п'яний, він слухав так, мов не про нього й мова була. Карабіна одійшла, знімаючи свого оксамитового плаща, й прочитала вібдиток такої записки:
„Котику, він сьогодні ввечері обідатиме в Попіно й приїде по мене до Опери на одинадцяту годину. Я вийду о п'ятій з половиною і сподіваюсь застати тебе в нашому раї, де ти замовиш обід із „Золотого Дому“. Одягнись так, щоб міг провести мене в Оперу. В нашому розпорядженні матимемо чотири години. Цю записочку мені віддаси, — не тому, що твоя Валерія тобі не довіряє — я віддала-б за тебе життя, багатство й честь, — але я боюсь випадковостів“.
— Слухай, бароне, ось записочка, яку сьогодні вранці послано графу Стейнбокові, прочитай адресу! Оригінала спалено.
Монтес покрутив у руках папір, пізнав руку й у голову йому спала здорова думка, що показувала тільки, яка та голова була заморочена.
— Ну яка користь вам шматувати моє серце, бо-ж ви задорого, певно, купили право мати в руках цього листа на якийсь час, щоб його злітографувати? — сказав він, дивлячись на Карабіну.
— Який-же ти дурень! — сказала Карабіна на знак панії Нурісон. — Хіба ти не бачиш цю бідну Сідалізу… шіснадцятилітню дитину, яка вже три місяці так тебе любить, аж пити й їсти не може, і яку розпач бере з того, що й досі ще не здобулась від тебе хоч на побіжний погляд? (Сідаліза затулила очі хусточкою й мов-би плакати почала). Вона шаленіє, дарма що з вигляду така благенька, що чоловіка, від якого вона не тямиться,
