Через годину Монтес, Сідаліза й Карабіна прийшли з Роше-де-Канкаль на вулицю Сен-Жорж, у невеличку Карабінину вітальню. На канапці коло вогню лоретка побачила й панію Нурісон.
— А от і моя шановна тітка! — сказала вона.
— Атож, дочечко, оце сама прийшла по свою маленьку ренту. Ти забула-б мене, хоч і добре в тебе серце, а мені завтра векселі треба платити. У торговки вбранням завжди скрута буває. А кого це ти з собою притягла?.. Цей пан так виглядає, мов-би прикрість у нього велика…
Жахлива пані Нурісон, яка в цю мить цілком перетворилася й виглядала доброю старою жінкою, підвелася й поцілувала Карабіну, одну з доброї сотні лореток, що їх вона штовхнула на страшну стежку пороку.
— Це Отело, який не помиляється; маю честь познайомити: барон Монтес де-Монтеянос…
— О, я пана знаю, бо багато про нього чула; вас звуть Комбабом за те, що ви любите тільки одну жінку, а в Парижі це однаково, що й ні одної не любити. Ну, так може, випадково, справа про вашу пристрасть іде? про пані Марнеф, Кревелеву жінку?.. Слухайте, любий пане, благословляйте свою долю замість нарікати на неї… Ота жіночка — суще ледащо. Знаю я її викрутні!..
— Еге, та ти бразилійців не знаєш! — сказала Карабіна, якій пані Нурісон, цілуючи, втрутила
