багатство своїх дітей, щоб продати своє майбутнє, щоб зганьбити своє минуле, щоб наражатись на каторгу, обкрадаючи державу, щоб погубити дядька й брата, щоб дозволити собі так очі зав'язати, що й не подумати навіть, що це для того їх в'яжуть, щоб не побачив він безодні, де його, для останнього жарту, штовхають! У дю-Тільє під лівою ссочкою каса, у Леона де-Лора — дотеп, Біксіу сам із себе глузував-би, як-би иншого кого полюбив так, як себе, у Масоля замість серця — міністерський портфель, у Лусто там якась порожнеча, коли він допустився, щоб його покинула пані де-ля-Бодрей, пан герцог занадто багатий для того, щоб через кохання зруйнуватися, Вовіне й лічити не варт, лихварів я виключаю з людського роду. Отже, ви ніколи не любили, ні я так само, ні Женні, ні Карабіна… А сама я тільки раз і бачила явище, яке зараз описувала. Це, — сказала вона до Женні Кадін, — наш бідний барон Гюло, про якого я збираюся оповістку дати, мов про запропащого собаку, бо хочу знайти його.
— Он воно що! — подумала Карабіна, пильно глянувши на Жозефу. — Може в пані Нурісон знайшлося дві картини Рафаеля, що Жозефа підграє мені?
— Бідолаха! — мовив Вовіне. — Він був великий, чудовий. Який стиль, які манери! Він нагадував Франсуа I. Який вулкан, і якої спритности, якого генію докладав він, щоб роздобути гроші! І там, де він зараз, він шукає їх, він їх витягає, мабуть, з мурів, що з маслаччя складені, там, у паризьких передмістях біля застав, де він, певно, ховається…
— І це ради тієї панійки Марнеф! — сказав Віксіу. — От так розпусниця!
— Вона виходить за мого приятеля Кревеля! — додав дю-Тільє.
— І безтямно закохана в мого приятеля Стейнбока! — сказав Леон де-Лора.
Ці три фрази були для Монтеса трьома пострілами в груди. Він сполотнів і такий біль відчув, аж ледве підвівся.
