— Руки в тебе не пасують до імени, моє серце, — сказала Женні Кадін, коли Карабіна познайомила її з цим шіснадцятилітнім шедевром, що вона привела.
Сідаліза, справді, давала на прилюдний захват чудові руки, пружні та мережасті, але червоні від розкішної крови.
— Яка їй ціна? — тихенько спитала Женні Кадін у Карабіни.
— Ціла спадщина.
— Що ти хочеш з неї зробити?
— Що? Панію Комбаб!..
— А тобі що за це діло?
— Вгадай!
— Срібний посуд?
— Маю три сервізи!
— Діяманти?
— Свої спродую…
— Зелену мавпу?
— Ні, картину Рафаеля!
— Яка це муха тебе вкусила?
— Жозефа мені жити не дає своїми картинами, — відповіла Карабіна, — і я хочу мати ще кращі, ніж у неї…
Дю-Тільє привів героя обіду, бразилійця; за ним увійшов і герцог д'Ерувіль із Жозефою. Співачка була в простій оксамитовій сукні. Але на шиї в неї блищало намисто, вартістю сто двадцять тисяч франків, із перлів, ледве помітних на її шкірі кольору білої камелії. В чорні коси вона встромила єдину червону камелію (мушка!), разючу своїм ефектом, і ради втіхи нанизала на кожну руку по одинадцять перлових обручок. Коли ручкалась із Женні Кадін, та сказала їй: „Позич-но мені свої мітенки!..“ Жозефа розстібнула обручки й подала їх подрузі на тарілці.
— Що за смак! — сказала Карабіна. — Зовсім герцогиня! Яка сила перлів! Ви пограбували ціле море, щоб оздобити дівчину, пане герцог? — додала вона, звертаючись до присадкуватого герцога д'Ерувіля.
