старому професорові Бокажеві, що продовжував Анвіля, творця давнього Сходу. Це прізвисько, що з чверть години смішило гостей, викликало силу жартів, надто вільних для твору, якому Академія могла-б не дати монтіонівської премії, але в них фігурувало ім'я, що пристало до густої гриви вродливого барона, якого Жозефа називала чудовим бразилійцем, так як кажуть чудовий Катоксанта.
Карабіна (справжнє ім'я її було Серафима Сіне), найзнаменитіша з лореток, та сама, що, завдяки своїй витонченій красі та дотепам, вирвала скіпетр тринадцятої округи з рук панни Тюрке, більше відомої під ім'ям Малаґи, була для банкіра дю-Тільє тим, чим Жозефа для герцога д'Ерувіля. Отож о сьомій годині вранці того самого, дня, коли Сент-Естев пророкувала Вікторенові успіх, Карабіна сказала дю-Тільє:
— Коли-б ти був любенький, то влаштував-би мені обід у Роше де-Канкаль і привів-би для мене Комбаба; ми хочемо нарешті дізнатися, чи є в нього коханка… я заклалася за… і хочу виграти…
— Він завжди сидить у готелі Принців, я зайду за ним, — відповів дю-Тільє, — і ми погуляємо. Збери всіх наших хлопців. Біксіу, Лора! Словом, усю нашу ватагу!
О сьомій з половиною ввечері в найкращій залі того закладу, де обідала вся Европа, блищав на столі чудовий срібний посуд, зроблений спеціяльно для обідів, де Пиха обплачує надмір банковими білетами. Потоки світла мінилися на різьбленому металі. Слуги, яких провінціял визнав-би за дипломатів, коли-б не їхні літа, тримались з поважністю людей, певних своєї нагороди.
Прийшло вже п'ятеро й чекало ще дев'ятьох. Це був передусім Біксіу, сіль усякої розумової кухні, який 1843 року все ще тримався при повній зброї завжди нових жартів — явище теж рідкосне в Парижі, як і Чеснота. Потім Леон де-Лора, найбільший із тодішніх пейзажистів та мариністів,
