— Я все заплачу, — відповів він, — продовжуйте. Мати казала мені, що ці люди варті найгіршої кари…
— Тепер уже не колесують, — сказала стара.
— Ви відповідаєте мені за успіх?
— Покладіться на мене, — відповіла Сент-Естев. — Ваша помста прокидається.
Вона глянула на годинника, годинник показував шосту.
— Ваша помста вдягається, огнища в Роше-де-Канкаль розпалені, коні біля карет б'ють копитами, залізо моє розпікається. Ах, я знаю вашу пані Марнеф, як своїх п'ять пальців! Все наготовлено, що там! Примана в пастці лежить, завтра скажу вам, чи отруїлась миша. Сподіваюсь! Прощайте, сину мій.
— Прощайте, пані.
— Ви знаєте англійську мову?
— Так.
— Бачили „Макбета“ по-англійському?
— Так.
— Ну, сину мій, ти будеш королем! Тоб-то спадкоємцем! — мовила ця жахлива шекспірівська відьма, яка, здавалось, Шекспіра знала. Вона покинула спантеличеного Гюло на порозі кабінету. — Не забувайте, що завтра доповідь! — сказала вона з ґречністю завзятої позивачки. Вона побачила, що прийшло двоє одвідувачів, і хотіла справити перед ними за якусь графиню Пембеш.
