кинув Біаншона на півслові й побіг униз сходами, як божевільний.
— Може у вас у домі є джерело пошесного божевілля? — сказав Біаншон, вернувшись до Лісбети.
Лікарі пішли, залишивши студента, якому доручили доглядати пані Гюло.
— Ціле чесне життя!.. — це були єдині слова, що промовила хвора після катастрофи.
Лісбета не відходила від Аделіниного ліжка, вона її доглядала, і молоді жінки не могли нею нахвалитись.
— Ну, люба пані де-Сент-Естев! — сказав адвокат, провівши страшну стару до кабінету та ретельно замкнувши двері, — як наші справи?
— Ну, любий друже, — сказала вона, дивлячись на Вікторена холодно й іронічно, — чи зібралися вже ви з думками?..
— Ви вже почали?..
— Ви п'ятдесят тисяч франків даєте?..
— Так, — відповів Гюло-син, — бо треба поспішати. Знаєте, що одним своїм словом ця жінка поставила під загрозу життя й розум моєї матери? Так починайте!
— Почали вже! — відказала стара.
— Ну?.. — судорожно спитав Вікторен.
— Ну, так вас видатки не лякають?
— Навпаки.
— Бо вже витрачено двадцять три тисячі франків.
Гюло-син дурнувато глянув на Сент-Естев.
— Та чи ви недотепа? А ще й зірка судова! — сказала стара. — За ці гроші ми маємо совість однієї покоївки та картину Рафаеля, це недорого…
Гюло таки лишився приголомшений і широко розплющив очі.
— Ну, — вела Сент-Естев, — ми підкупили Рену Тузар, від якої в пані Марнеф немає секретів…
— Розумію…
— Та коли ви скупитесь, то кажіть!..
