трохи вип'ємо, і Лісбета з нами буде; я хочу, щоб вона оповістила про весілля, Біксіу мусить загадувати ій загадки і… провчити її.
Цілих дві години Валерія теревенила різні вигадки, аж у Кревеля з'явилося таке справедливе міркування: „Як-то може така весела жінка та бути розпусницею? Пустунка — це так, а щоб зіпсута… де вже там!“
— Що-ж твої діти про мене казали? — спитала Валерія в Кревеля, затримавши його коло себе на канапці, — багато страшного?
— Вони кажуть, — відповів Кревель, — що ти любиш Венцеслава злочинно — це ти, суща чеснота!
— Авже-ж, що люблю мого Венцеславка! — скрикнула Валерія, покликала до себе митця, взяла його за голову та й поцілувала в чоло. — Бідного хлопчика без підтримки, без грошей, зневаженого від тієї жирафи морков'яної масти! Що-ж поробиш, Кревелю? Венцеслав — це мій поет, і я люблю його привселюдно, як ніби це дитина моя! Оті чесні жінки вбачають погане скрізь і в усьому. Що-ж, виходить, вони з чоловіками тільки на погане здатні? А я, як ті пещені діти, що їм ніколи ні в чому не відмовляли — цукерки мене вже аж ніяк не хвилюють. Бідні жінки, шкода мені їх!.. І хто-же це мене так бештав?
— Вікторен, — сказав Кревель.
— Та чого-ж ти не заткнув дзьоба цьому судовому папузі мамусиними двомастами тисячами франків?
— Ах, баронеса втекла, — сказала Лісбета.
— Хай бережуться, Лісбето, — сказала пані Марнеф, нахмуривши брови, — або вони приймуть мене в себе, і добре приймуть, і прийдуть усі до своєї мачухи, або я їх скручу (перекажи їм від мене) ще краще, ніж барона… Я хочу бути лихою, кінець-кінцем! Слово чести, мені здається, що добра тілько злом доб'єшся!
О третій годині добродій Бертьє, наступник Жардо, зачитав шлюбний контракт після короткої
