ходімо!.. Вони нічого про це не знатимуть! Я хотів залишити Селестіні сорок тисяч франків ренти, але Гюло зараз так поводився, що навіки одвернув моє серце.
— Дайте мені десять хвилин, дядьку Кревель, почекайте мене в кареті коло ґанку, я доберу якогось приводу, щоб вийти.
— Гаразд…
— Друзі, — сказала Лісбета, заставши родину у вітальні, — я їду з Кревелем, сьогодні ввечері підписують контракт, і я зможу розказати вам про умови. Мабуть що вже в-останнє йду я до тієї жінки. Батько ваш оскаженів. Хоче вас спадщини позбавити…
— До цього його пиха не допустить, — відповів адвокат. — Він хотів володіти маєтком Пресль і з рук його не випустить, я його знаю. Хоч і будуть у нього діти, Селестіна завжди одержить половину спадщини, закон забороняє відписувати все майно… Але ці справи нічого для мене не важать, я думаю тільки про нашу честь… Ідіть, кузино, — сказав він, стискуючи Лісбеті руку, — вислухайте добре контракт.
Через двадцять хвилин Лісбета з Кревелем заходили до готелю на вулиці Барбе, де пані Марнеф у лагідній нетерплячці чекала наслідків походу, що з її наказу відбувся. Валерія, кінець-кінцем, зайнялась до Венцеслава тим чудовим коханням, що раз на життя стискує жіноче серце. Цей невдаха-митець зробився в руках пані Марнеф таким довершеним коханцем, що був для неї тим, чим вона була для барона Гюло. Валерія одною рукою держала пантофлі, а другу тримав Стейнбок, що до нього на плече вона схилила голову. Після від'їзду Кревеля вони пустилися в розмову з уривчастими словами, яка нагадує довгі літературні твори нашого часу, де на титульній сторінці написано: „Передрук заборонено“. Цей шедевр інтимної поезії цілком природньо викликав у митця жаль, який він висловив не без гіркоти:
