як добрий батько родини, прийшов сповістити вас про своє весілля без ніяких манівців.
— Дружитись це ваше право, — сказав Вікторен, — і що-до мене, то я вертаю вам слово, яке ви дали мені, коли я дістав руку моєї любої Селестіни…
— Яке слово? — спитав Кревель.
— Що ви не дружитиметесь, — відповів адвокат. — Ви визнаєте мені справедливість, потвердивши, що я не вимагав від вас такого зобов'язання, що ви з власної охоти його на себе взяли мимо моєї волі, бо я тоді зауважив, що вам не варт себе цим зв'язувати.
— Так, пригадую, любий друже, — засоромившись, сказав Кревель. — І їй-богу, слухайте!.. любі діти, якщо ви схочете жити в згоді з панією Кревель, то ніколи не каятиметесь. Ваша делікатність, Вікторене, мене зворушує… Великодушність до моєї особи ніколи марно не згине… Ну, так чорт бери! прийміть добре свою мачуху, приходьте до мене на весілля!..
— Ви не кажете, тату, хто ваша наречена? — сказала Селестіна.
— Та це-ж бабина таємниця, — вів Кревель. — Нема-що в піжмурки гратися! Лісбета, мабуть, сказала вам…
— Любий пане Кревель, — відказала лотарингка, — єсть імена, яких тут не називають…
— Ну, це пані Марнеф!
— Пане Кревель, — суворо відповів адвокат, — ні я, ні дружина моя на цьому весіллі не будемо — не з користолюбних мотивів, бо допіру я говорив з вами цілком щиро. Так, я дуже радий буду, якщо ви знайдете щастя в цьому союзі; але я керуюся міркуваннями чести й делікатности, які ви, певно, розумієте і яких я висловити не можу, бо вони роз'ятрили-б рани, що тут ще не загоїлись…
Баронеса зробила знак графині, і та, взявши дитину на руки, сказала:
— Ну, ходімо купатись, Венцеславе! Прощайте, пане Кревель.
