Другого дня Кревель завітав до своїх дітей на той час, коли вся родина після сніданку зібралась у вітальні. Селестіна кинулась до батька на шию й тримала себе так, ніби він і вчора приходив, хоч за два роки це була його перша візита.
— Добридень, батьку, — мовив Вікторен, подаючи йому руку.
— Добридень, діти мої, — сказав поважний Кревель. — Пані баронеса, складаю до ваших ніг якнайглибшу пошану. Боже мій, як ці діти ростуть! Вони женуть нас геть, вони кажуть нам: „Діду, дай нам місця під сонцем!“ Пані графине, ваша чудова врода не в'яне! — додав він, глянувши на Гортензію. — А от і решта наших скарбів! кузина Бета, чесна діва. Та ви всі тут дуже добре виглядаєте… — сказав він, обдарувавши кожного своїм словом, яке супроводив грубим сміхом, що ледве ворушив червоні маси його тілистого обличчя.
І оглянув доччину вітальню з якоюсь зневагою.
— Люба моя Селестіно, дарую тобі свою обставу з вулиці Сосей, вона тут дуже пасуватиме. Вітальню твою треба підновити… Ах, от і шахрайко Венцеслав! Ну, так чи розумненькі-ж ми, діти мої? Треба держатись звичаїв.
— Тим, хто забув про них, — сказала Лісбета.
— Цей сарказм, моя люба Лісбето, мене вже не торкається. Я хочу, діти мої, покласти край фальшивому становищу, в якому так довго був, і
