невинне й таке молоде, що не може ще бути зіпсованим.
— Не забувайте про суд, — сказала Лісбета, яка сподівалась, що Гюло туди колись таки потрапить.
— Ех, це на вулиці Шарон! — сказав барон Гюло, — у кварталі, де все робиться лихо-тихо. Ніколи мене не знайдуть, побачиш. Я перемінився, Лісбето, в дядька Торека, мене вважатимуть за колишнього тесляра, дівчина любить мене, і я не дозволю уже шкуру з себе дерти.
— Ні, це вже зроблено! — сказала Лісбета, дивлячись на його сурдут. — Може підвезти вас туди, кузене?..
Барон Гюло сів у карету, кинувши панну Елодію, не попрощавшись, так як кидають прочитаний роман.
Через півгодини, впродовж яких барон Гюло говорив Лісбеті тільки про маленьку Аталу Жудічі, бо-ж він поступово дійшов до тих жахливих пристрастів, що руйнують старих, кузина висадила його, настачивши двома тисячами франків, на вулиці Шарон у передмісті Сент-Антуан коло дверей будинку непевного й небезпечного вигляду.
— Прощай, кузене, тепер ти вже дядько Торек, правда? Присилай до мене тільки посланців і бери їх що-разу в новому місці.
— Розуміється. Ох, я дуже щасливий! — сказав барон, якого обличчя сяяло радістю майбутнього й зовсім нового щастя.
— Тут його не знайдуть, — подумала Лісбета, їдучи візником на вулицю Бомарше, звідки омнібусом вернулась на вулицю Луї Великого.
