й написано: „Панна Шарден, лагодить мережива й шалі“. Вам одчинять. Ви спитаєте кавалера. Вам скажуть: „Його немає вдома“. Тоді ви скажете: „Я це знаю, але розшукайте його, бо його бонна чекає на надбережжі, в кареті, й хоче його побачити…“
Хвилин через двадцять якийсь дід, якому було, здавалось, років з вісімдесят, геть чисто сивий, зігнутий, важкий у ході, з почервонілим від холоду носом на блідому й зморшкуватім, як у старої жінки, обличчі, у крайчастих пантофлях та в сурдуті з потертої альпаги, де з рукавів вистромлявся край плетеної фуфайки, без орденів, у сорочці непевної жовтизни, боязко вийшов на вулицю, глянув на карету, пізнав Лісбету й приступив до дверців.
— Ох, мій любий кузене, — сказала вона, — в якому-ж ви стані!
— Елодія все собі забирає! — сказав барон Гюло. — Шардени це несвітська сволота…
— Може додому поїдемо?
— О, ні, ні, — сказав старий, — я хочу до Америки виїхати…
— Аделіна натрапила на ваш слід…
— Ах, якби можна було сплатити мої борги, — неймовірливо мовив барон, — бо Саманон мене переслідує.
— Ми й досі ще ваших колишніх боргів не сплатили, син ваш ще сто тисяч франків винен…
— Бідний хлопець!
— А пенсія ваша звільниться тільки через сім-вісім місяців!.. Якщо хочете почекати, то в мене є дві тисячі франків!
Барон простяг руку жадібним, жахливим рухом.
— Дай, Лісбето! Хай бог тебе нагородить! Дай, я знаю, де подітись!
— Але-ж мені ви скажете, де саме, старе страхіття?
— Так. Ці вісім місяців я можу почекати, бо знайшов одне янголятко, гарненьке створіння, без-
