— Ви! — скрикнула баронеса, якій сльози до очей підступили, — Ох, чим-же я можу віддячити вам? Я можу тільки молитись…
— Я та герцог д'Ерувіль, — вела вона, — благородне серце, справжній джентельмен…
І Жозефа розповіла про влаштування та одружіння дядька Туля.
— Отже, завдяки вам, панно, — сказала баронеса, — моєму чоловікові нічого не бракувало?
— Ми все для цього зробили, пані.
— А де-ж він зараз?
— Герцог казав мені з півроку тому, що барон, відомий у його нотаря під ім'ям Туля, докінчив уже вісім тисяч франків, які мав одержувати рівними частками що-три місяці, — відповіла Жозефа. — Після того ні я, ні пан д'Ерувіль нічого вже не чули про барона. Життя в нас таке заклопотане, таке повне, що ніколи було цікавитись дядьком Тулем. Як на те, вже півроку й Біжу, вишивальниця моя, його… як сказати…
— Його коханка, — сказала пані Гюло.
— Його коханка, — повторила Жозефа, — не з'являлась сюди. Панна Олімпія Біжу любенько могла й розлучитись. У нашій окрузі розлук буває чимало.
Жозефа підвелася, нарвала з жардиньєрок рідкосних квіток і зробила розкішний, чарівний букет для баронеси, що геть помилилась, треба сказати, в своїх сподіванках. Мов ті простодушні міщани, що вважають геніїв за якихось страхіть, які їдять, п'ють, ходять, розмовляють зовсім відмінно від инших людей, баронеса сподівалась побачити Жозефу-чарівницю, Жозефу-співачку, спритну й закохану куртизанку, а побачила спокійну й статечну жінку, що мала благородство свого хисту, простоту актриси, яка ввечері стає королевою, ба більше нарешті — повію, що поглядами, поводженням і манерами віддавала повну й цілковиту пошану чеснотливій жінці, скорботній матері священного гімна, і квітчала її рани, як у Італії квітчають Мадону.
