нагадувала красою свою кузину; тим-то вона безтямно заздрила на Аделіну. Заздрість була підвалиною її вдачі повної ексцентричности — слово, що добрали англійці для всякої несвітськости не в убогих, а в значних домах. Вогезька селянка в цілому розумінні цього слова, — худа, чорнява, волосся чорно-блискуче, брови густі й зрослі пучком, руки довгі й міцні, ноги грубі, кілька бородавок на довгастому мавп'ячому обличчі — оце загальний портрет цієї дівчини.
Родина Фішерів, що жила вкупі, пожертвувала бридкою дівчиною ради гарної, терпким овочем ради пишної квітки. Лісбета порпалась у землі, а кузина її пестилась, і одного дня, заставши Аделіну саму, вона хотіла роздряпати їй носа, справжнього грецького носа, яким захоплювались старі жінки. Дарма що її за цю вихватку побито, вона все-таки не переставала рвати сукні та псувати комірчики щасливиці.
Після фантастичного шлюбу кузининого Лісбета схилилась перед цієї долею, як брати й сестри Наполеонові схилились перед пишнотою трону та могутністю влади. Аделіна, з себе надзвичайно добра й лагідна, згадала в Парижі про Лісбету й виписала до себе 1809 року, гадаючи видати заміж і цим витягти її із злиднів. Але цю чорнооку дівчину з бровами, мов вуглем намазаними, зовсім неписьменну, одружити відразу, як Аделіні хотілось, не пощастило, і барон вирішив передусім підшукати їй якусь працю; він віддав Лісбету в науку до двірських вишивальників, славетних братів Понсів.
Кузина, яку звали скорочено Бетою, стала вишивальницею золотих та срібних брузументів; з властивою гірнякам енергією вона вивчилась читати, лічити й писати, бо кузен, барон, переконав її, що знання ці конче будуть їй потрібні, коли вона матиме власну брузументарню. Їй хотілось забагатіти; за два роки вона переродилась. 1811 року селянка стала досить приємною, вправною та розумною майстринею.
