чеснотою при повній зброї! Бідна жінка! Чого вона хоче від мене?.. Мені аж страшно побачити
Вона кінчила цю славетну арію, коли вернулась покоївка.
— Пані, — сказала покоївка, — в дами цієї нервовий дріж…
— Дайте їй одеколону, рому, супу!..
— Давали, пані, та вона відмовляється, каже, що це маленьке нездужання, збурення нервів…
— Де ви її провели?..
— До великої вітальні.
— Швидше, дитино моя! Давай найкращі мої черевики, капот у квітки, що Біжу вишивала, та мережива рясно. Зачеши мене так, щоб і жінка здивувалась… Роля в цієї жінки зовсім протилежна до моєї! І скажіть цій пані… (бо це велика пані, дитино моя! Ба більше, це те, чим ти ніколи не будеш: жінка, якої молитви звільняють душі з вашого чистця). Скажіть їй, що я в ліжкові, що я вчора грала, зараз встаю…
Баронеса, яку провели до великої Жозефиної вітальні, і не зглянулась, як час минув, хоч чекати їй довелося добрих півгодини. Вітальня ця, вже перероблена після того, як Жозефа тут у маленькому готелі оселилась, була опоряджена золотом і масаковим шовком. Пишнота, яку вельможі колись по своїх домках викохували і якої чудові рештки свідчать за безумства, варті своєї назви, буяла тепер, довершена на модерний зразок, у чотирьох розчинених кімнатах, де калорифером з невидимими душниками підтримувано ніжну температуру. Вражена баронеса роздивлялась з глибоким подивом на кожну мистецьку річ. Вона зрозуміла тут, чому тануть багатства в тому горні, що під ним Насолода й Пиха роздмухують жерущий вогонь. Ця жінка, двадцять шість років живши серед холодних реліквій імператорської розкоши, споглядаючи на килими з вицвілими квітками, на
