Вона провела батька оранського наглядача до дверей і сказала швайцарові, вказуючи на п'яного діда:
— Коли він ще сюди приходитиме — якщо взагалі трапиться йому прийти, — то не впускайте його й кажіть, що мене тут немає. Коли питатиме, чи живуть тут пан Гюло-син чи баронеса Гюло, кажіть йому, що не знаєте таких…
— Гаразд, панно.
— Посади рішитесь, якщо обмовитесь, хоч і ненавмисно, — шепнула стара дівчина швайцарці. — Кузене, — сказала вона адвокатові, що як-раз заходив, — на вас велика біда кладеться.
— Яка?
— У дружини вашої через кілька день буде мачуха — пані Марнеф.
— Це ми ще побачимо! — відповів Вікторен.
Вже півроку Лісбета акуратно виплачувала невеличку пенсію своєму заступникові, баронові Гюло, зробившись тепер його заступницею; вона знала таємницю його побуту й тішилася слізьми Аделіни, якій, побачивши її веселою та надійною, казала, так як допіру: „Чекайте, коли не побачите колись ім'я мого бідного кузена в кримінальній хроніці“. Тут, як і раніше, вона не знала впину своїй мстивості. Вона збудила у Вікторена обережність. Вікторен вирішив покінчити з цим Дамокловим мечем, що його Лісбета раз-у-раз показувала, та з жінкою-демоном, що від неї мати його й родина зазнали стільки лиха. Принц Вісембурзький, знаючи поведінку пані Марнеф, підтримував таємні заходи адвоката й обіцяв йому, як може обіцяти голова ради, влаштувати нишком втручання поліції, щоб Кревелеві очі розкрити та врятувати його багатство з пазурів диявольської куртизанки, якій він не міг простити ні смерти маршала Гюло, ні цілковитої руїни державного радника.
