готелю Марнеф на вулиці Барбе де-Жуї; я пробула оце там п'ять годин, а ви не з'явились?..
— Був я там, шановна й милосердна панно! — відповів матрацник. — Тільки от у кав'ярні Вчених на вулиці Кер-Волан гра знаменита зачалася, а в кожного своя кортячка є. У мене — до більярду. Коли-б не більярд, так я на сріблі їв-би, бо, затямте це гаразд! — казав він, шукаючи листа в кешені своїх подертих штанів, — більярд просить чарчини й сливовиці… Це суща руїна, але без грошей нічого гарного не візьмеш. Умову я знаю, але старий у такій біді, що я й на заборонену територію прийшов… Коли-б кінський волос у нас був чистий, то й спати добре було-б, а то-ж мішанина в нас! Бог не до всіх однаковий, як кажуть нам, у нього свої вподобання є, таке вже його право… Ось цидулка від вашого шановного родича, дуже прихильного до матраців… Там його політичні погляди.
Дядько Шарден почав креслити в повітрі кривульки указовим пальцем правої руки.
Лісбета, не слухаючи його, читала такі два рядки:
„Люба кузино, будьте моїм провидінням! Дайте мені сьогодні-ж триста франків.
„Гектор“.
— Навіщо йому стільки грошей?
— Домобласник! — сказав дядько Шарден, що все пробував малювати арабески. — Та й син мій вернувся з Алжиру через Еспанію, Байону, і… нічого не привіз, проти свого звичаю, бо він кінчений шархай, не при вас згадуючи, син мій. Що-ж поробиш! Голод не тітка, але він оддасть вам усе, що ми позичаємо йому, бо хоче заснувати якусь сопілку; що вже за плани в нього, далеко вони заведуть його…
— У виправну поліцію! — відказала Лісбета. — Це вбійник мого дядька, я не забуду йому цього.
— Та він і мухи не вб'є… шановна панно.
— Ось вам триста франків, — сказала Лісбета, витягаючи п'ятнадцять золотих із гаманця. — Ідіть собі й ніколи сюди не навертайтесь…
