— Ну і що? — запитали всі три жінки в баронеси.
— Ну, так пан Гюло в Парижі; а для мене це вже просвіток щастя, коли я знаю, що він біля нас.
— Не покаявся-ж він, здається! — сказала Лісбета, коли Аделіна кінчила розповідати про своє побачення з бароном Верньє. — Він з робітничкою якоюсь водиться. Та тільки де він гроші бере? Закладаюсь, що він жебрає їх у колишніх коханок, у панни Женні Кадін або в Жозефи.
Постійна гра нервів збільшилась у баронеси, вона втерла сльози, що набігли їй на очі й скорботно підвела погляд до неба.
— Не думаю, щоб кавалер великого ордену Почесного Легіону міг так низько впасти, — сказала вона.
— Чого він тільки не зробить для своєї втіхи? — відказала Лісбета. — Державу обікрав, крастиме й у людей, а то й заріже когось.
— Ох, Лісбето! — скрикнула баронеса. — Держи такі думки при собі.
В цю мить Луїза підійшла до гурту, яким стояла родина, що до неї прилучились два малі Гюло та малий Венцеслав, щоб довідатись, чи немає в бабиних кешенях солодощів.
— Що там, Луїзо?.. — спитали.
— Чоловік якийсь панну Фішер питає.
— Що за чоловік? — сказала Лісбета.
— Панно, він обдертий, пух на ньому, як у матрацника, ніс червоний, смердить вином і горілкою. Це з тих робітників, що від сили три дні на тиждень працюють.
В наслідок цього мало принадного опису Лісбета жваво подалася на подвір'я будинку, що на вулицю Луї Великого, де побачила чоловіка з люлькою в зубах, якого штани виказували митця в справах куріння.
— Чого це ви сюди прийшли, дядьку Шардене? — сказала вона йому. — Умовлено-ж, що ви приходитимете першої суботи кожного місяця до
