— І знаєте, що пан мер мені відповів? — вела Лісбета. — „Я хочу їх у скруті залишити, бо коней гамують тільки голодом, браком сну та цукру“! Барон Гюло куди кращий за пана Кревеля. Так що, діти мої, справляйте жалобу по спадщині. А яке-ж багатство! Батько ваш заплатив три мільйони за маєток Пресль, і в нього ще лишилось тридцять тисяч франків ренти! О, від мене в нього секретів немає! Він збирається купувати готель де-Наварен на вулиці Бак. Та й пані Марнеф має сорок тисяч франків ренти. А, от і наш янгол-охоронець, мати твоя!.. — скрикнула вона, почувши стукіт екіпажа.
Баронеса справді незабаром зійшла коло ґанку й приєдналась до родинного гурту. В п'ятдесят п'ять років, знеможена стількома нещастями, безперервно тремтячи, так ніби пропасниця її била, Аделіна, збліднувши й зморщившись, зберегла красу стану, чудові риси й природжене благородство. Побачивши її, казали: „Мабуть, вона дуже вродлива була!“ В'янучи з журби за невідому долю чоловіка, за незмогу свою прилучити його до цієї паризької оази, до затишку й тиші, до добробуту, яким родина тішитись мала, вона являла собою німу велич руїн. Після кожного просвітку зрадливої надії, після кожного марного шукання її брав чорний смуток, що завдавав розпачу дітям. Баронесу, що поїхала вранці з надією, нетерпляче чекали. Один головний інтендант, зобов'язаний перед Гюло, якому урядовець цей завдячував своєю адміністративною кар'єрою, казав, що бачив барона в ложі театру Амбіґю-Комік з жінкою чудової вроди. Аделіна їздила до того інтенданта, барона Берньє. Цей високий урядовець потвердив, що бачив свого старого заступника, запевняючи, що поводження його з тією жінкою підчас вистави викривало їхні подружні відносини, але сказав оце пані Гюло, що чоловік її вийшов загодя перед кінцем вистави, щоб його не пізнали. „Він виглядав, як чоловік сімейний, а в одежі його знати було приховану скруту“, додав він на прикінець.
