— Жозефо, це я!..
Славетна співачка пізнала свого Гектора тільки по голосу.
— Як це ти, мій бідний старий?.. Слово чести, ти нагадуєш двадцятифранкові монети, що їх німецькі євреї так затягали, аж міняйли відмовляються приймати.
— Ох, правда, — відповів Гектор, — я вирвався з пазурів смерти! А ти от і досі прекрасна! Може ти й добра?
— Як прийдеться, все відносне! — сказала вона.
— Вислухай мене, — вів Гюло. — Чи не можеш ти притулити мене в лакейській, десь на горищі день на кілька? Я зараз без су, без надії, без хліба, без пенсії, без дружини, без дітей, без притулку, без чести, без відваги, без друга, ба ще гірше — під загрозою арешту за векселі…
— Бідний старий, багато-ж у тебе отих „без“! Може ти й без штанів?
— Ти смієшся, пропав я! — скрикнув барон. — А я вважав на тебе, як Ґурвіль на Нінон.
— Це, казали мені, світська жінка тебе до такого довела? — спитала Жозефа. — Ті жартунки вміють краще за нас гиндика обскубти!.. Ох, ти тепер, як кістяк, покинутий круками… тіло в тебе світиться!
— Час не терпить, Жозефо!
— Заходь, мій старенький! Я сама, а люди мої тебе не знають. Відішли карету. Ти заплатив?
— Так, — сказав барон і зійшов з карети, спираючись Жозефі на руку.
— Назвешся, якщо хочеш, моїм батьком, — сказала співачка, яку жаль узяв.
Вона посадовила Гюло в тій розкішній вітальні, де він в-останнє її бачив.
— Чи правда, старенький, — спитала вона, — що ти погубив свого брата й дядька, зруйнував родину, перезаставив будинок своїх дітей та проїв з своєю принцесою збіжжя африканського уряду?
Барон сумно кивнув головою.
