— Чи прощаєш ти мене, моя люба й кохана Аделіно?
— Так, але підведися-ж, друже!
— Гаразд, з цим прощенням я зможу жити! — сказав він, підводячись. — Я пішов сюди в кімнату, щоб діти наші не були свідками приниження свого батька. Ох, бачити що-дня коло себе злочинного батька — в цьому є щось жахливе, воно нищить батьківську владу й розкладає родину. Отже, не можу я лишитись серед вас, я покидаю вас, щоб звільнити вас від присутности оганьбленого батька. Не перешкоджай моїй утечі, Аделіно. Инакше ти сама наб'єш пистоля, яким я прострелю собі голову… Нарешті, не йди за мною у вигнання, бо ти відбереш мені єдину силу, що в мене лишається, силу каяття.
Гекторова енергія примусила мовчати знеможену Аделіну. Ця жінка, така велична серед стількох руїн, черпала мужність із внутрішнього звязку з своїм чоловіком, бо почувала його своїм, свідома була високого завдання — розрадити його, вернути його до родинного життя й помирити його з самим собою.
— Гекторе, значить ти хочеш покинути мене на смерть від розпачу, страху, хвилювання!.. — сказала вона, почуваючи, що джерело її сили зникає.
— Я вернусь до тебе, янголе, що зійшов із неба, мабуть, ради мене, я вернуся до вас, якщо не багатим, то хоч у достатках. Слухай, моя добра Аделіно, я не можу тут лишитися з багатьох причин. Передусім, пенсія моя, що даватиме шість тисяч франків, заставлена на чотири роки, отже в мене нічого немає. Це ще не все! Мене можуть через кілька день заарештувати за векселі, видані Вовіне… Отож, я мушу зникнути, аж поки син мій, якому я дам точні вказівки, не викупить цих паперів. Моє зникнення дуже допоможе цій операції. Коли моя пенсія звільниться, коли Вовіне одержить свої гроші, тоді я до вас вернуся… Тоді
