— На лихо, все це марно, — відповів міністр, проводячи маршала поглядом. — Я сказав допіру останнє „прощай“, дуже болісне для мене. Маршалові Гюло вже й трьох день не жити; а втім, я й учора це добре бачив. Цей божественно чесний человік, цей салдат, якого кулі шанували, зважаючи на його відвагу… ось тут… на цьому кріслі!.. дістав смертельного вдару, та ще з моїх рук, від одного паперу!.. Подзвоніть, щоб карету подали. Я їду в Нельї, — сказав він, ховаючи двісті тисяч франків у свій міністерський портфель.
Не зважаючи на Лісбетин догляд, маршал Гюло через три дні помер. Такі люди становлять честь партії, до якої належать. Для республіканців маршал був ідеалом патріотизму, тому всі вони проводили його труну, що за нею йшла незліченна юрба. Військо, уряд, двір, народ — усі прийшли вшанувати цю високу чесноту, цю непорушну чесність, цю незатьмарену славу. Не в кожного за труною піде народ. Похорони ці відзначились проявами тієї делікатности, доброго смаку та щирости, що коли-не-коли нагадують про заслуги й славу французького дворянства. За труною маршала йшов маркіз де-Монторан, брат того, котрий підчас повстання шуанів 1799 року був супротивником, і нещасливим супротивником Гюло. Маркіз, умираючи під кулями Синіх, звірив інтереси свого молодшого брата республіканському салдатові. (Дивись „Шуани“). Гюло поставився до усного заповіту шляхтича так дбайливо, що йому пощастило врятувати майно того молодика, який був емігрував. Тим-то й старе французьке дворянство не поминуло пошаною салдата, який тому дев'ять років переміг королеву.
Ця смерть, що сталася за чотири дні перед останнім окликом про її шлюб, була для Лісбети вдаром блискавки, що палить жниво в житниці й саму житницю. Лотарингка, як це часто трапляється, переборщила. Маршал помер від ударів, що їх вона з панією Марнеф завдала родині. Ненависть
