Другого дня о десятій годині вранці граф Форцгеймський з'явився до принца Вісембурзького й був відразу-ж прийнятий.
— Ну, любий Гюло, — сказав маршал Котен, показуючи старому другові газети, — ми врятували, як бачите, добропристойність… читайте.
Маршал Гюло поклав газети на бюро старого товариша й подав йому двісті тисяч франків.
— Ось те, що брат мій узяв у держави, — сказав він.
— Яке безумство! — скрикнув міністр. — Ми не можемо, — додав він у ріжок, що подав йому маршал, — взяти ці гроші. Тоді треба було-б визнати хабарництво вашого брата, а ми все зробили для того, щоб його заховати…
— Робіть з ними, що знаєте, але я не хочу, щоб у майні родини Гюло було хоч-би су, вкрадене з державних грошей, — сказав граф.
— Я спитаю наказу короля з цього приводу. Не згадуймо вже про це, — відповів міністр, переконуюсь, що перемогти величну впертість старого неможна.
— Прощайте, Котене, — сказав старий, беручи принца Вісембурзького за руку, — почуваю, що душа в мене холоне… — Потім, відійшовши на крок, він обернувся, глянув на принца, постеріг його велике хвилювання, обійняв його міцно, і принц поцілував маршала. — Здається мені, що в твоїй особі, — сказав він, — я прощаюсь з усією Великою Армією.
— Прощай-же, мій добрий, старий товаришу! — сказав міністр.
— Так, прощай, бо я йду туди, де тепер усі наші салдати, яких ми оплакали.
В цю хвилину ввійшов Клод Віньйон. Два старі уламки наполеонівської фаланги поважно вклонилися одне одному, сховавши всяке хвилювання.
— Ви, певно, задоволені з газет, ваша високість? — спитав майбутній рекетмайстер. — Я повів справу так, щоб опозиційним газетам здавалось, ніби вони розголошують наші таємниці…
