— А родину свою? — казав він. — Він віднімає у вас шматок хліба, що я для вас хоронив, наслідок тридцятилітніх заощаджень, наслідок обмежень старого салдата! Ось що я вам призначав, — сказав він, показуючи на банкноти. — Він погубив дядька Фішера, благородного й гідного сина Ельзасу, що не зміг, як він це може, пережити плями на своєму селянському імені. Нарешті бог у безмежному милосерді своєму дозволив йому вибрати янгола з-поміж жінок! він мав нечуване щастя — взяти в дружини Аделіну! І він зрадив її, мучив її, покинув її ради потіпах, ради гультяйок, ради стрибух, актрис, Кадін, Жозеф, Марнеф… От кого я мав за свою дитину, за свої гордощі… Іди, нещасний, геть з моїх очей, якщо ти погоджуєшся на безчесне життя, яке сам собі створив! Мені бракує сили проклясти брата, якого я так любив; я також хибкий до нього, як і ви, Аделіно; але хай він до мене не з'являється! Забороняю йому бути на моїх похоронах, іти за моєю труною. Хай зазнає ганьбу свого злочину, коли немає в нього каяття.
Маршал, збліднувши, впав на диван, виснажежений цими врочистими словами. І може вперше за життя дві сльози впало з його очей і покотилось по щоках.
— Бідний дядько Фішер! — скрикнула Лісбета, затуливши хусткою очі.
— Брате мій, — сказала Аделіна, схиляючись навколішки перед маршалом. — Поживіть ради мене! Допоможіть мені в моїх майбутніх заходах, щоб помирити Гектора з життям, щоб примусити його спокутати свої гріхи!..
— Його! — сказав маршал. — Якщо він житиме, то злочинам його ще не кінець. Хто зневажив Аделіну, хто заглушив у собі почуття справжнього республіканця, оту любов до батьківщини, до родини й до бідного, яку я силкувався в ньому вкорінити, той страхіття, тварюка… Заберіть його, якщо ви його ще любите, бо, чую, кричить у мені
