І скривив грізну гримасу, що від неї поважніли його салдати, коли він 1799 року оглядав бретонські рівнини. (Дивись „Шуани“).
— Слухаю, маршале, — сказав Бап'є, віддаючи честь.
Не звертаючи на брата уваги, старий вернувся до кабінету, взяв ключа, схованого в столі, й розчинив сталеву, малахітом викладену шкатулу, подарунок імператора Александра. З наказу імператора Наполеона він возив російському імператорові важливі папери, захоплені підчас дрезденського бою, що за них Наполеон сподівався одержати Вандама. Цар розкішно нагородив генерала Гюло, подарувавши йому оцю шкатулу, і сказав йому, що сподівається при нагоді віддячити так само й французькому імператорові, але Вандама не віддав. На покришці цієї шкатули, геть оздобленої золотом, був золотий російський герб. Маршал полічив банкноти й золото, що в ній лежали; у нього було сто п'ятдесят дві тисячі франків! Він не міг стримати задоволення. В цю хвилину увійшла пані Гюло в такому стані, що міг-би зворушити навіть суддів. Вона кинулась до Гектора, безтямно поглядаючи то на скиньку з пистолями, то на маршала.
— Що ви маєте проти свого брата? Що вам зробив мій чоловік? — крикнула вона так пронизливо, що навіть маршал її почув.
— Він усіх нас ославив! — відповів старий республіканський салдат, і від цього зусилля одна з ран його розкрилась. — Він обікрав державу! Через нього моє ім'я стало ненависне мені; через нього я смерти бажаю, він убив мене… Мені стане сил тільки на те, щоб повернути гроші!.. Мене принижено перед високим представником Республіки, перед людиною, яку я шаную найбільше в світі і якій я несправедливо брехню закидав — перед принцом Вісембурзьким!.. Цього замало, га? Ось як він шанує батьківщину!
Він утер сльозу.
