Маршал Гюло повіз з собою брата, що сів на передку, шанобливо лишивши місце в екіпажі старшому. Брати й словом не перемовились. Гектор був приголомшений. Маршал їхав зосереджений, мов-би скупчував усі свої сили та напружував їх, щоб витримати гнітущу вагу. Приїхавши додому, він мовчки, владними рухами покликав брата до кабінету. Граф одержав від імператора Наполеона чудову пару пистолів версальської роботи; він видобув із столу до письма скриньку з різьбленим написом: „Подаровано від імператора Наполеона генералові Гюло“ і сказав, показуючи її братові:
— Ось твої ліки.
Лісбета, що підглядала в непричинені двері, побігла до екіпажу й сказала їхати мерщій на вулицю Плюме. Хвилин через двадцять вона привезла баронесу, розказавши їй, чим загрожував маршал своєму братові.
Граф, не дивлячись на брата, подзвонив свого економа, старого салдата, що служив у нього тридцять років.
— Бап'є, — сказав він йому, — привези мені мого нотаря, графа Стейнбока, мою небогу Гортензію та біржового фактора. Зараз половина на одинадцяту, мені треба, щоб усі були о дванадцятій… Ну, жени що-духу! — мовив він, згадуючи республіканський вираз, якого колись часто вживав.
