„Віш, колись постачальник армій, був людина чесна, дуже шановна й не зміг помиритися з думкою, що його дурив добродій Шарден, наглядач комори, що втік“.
А в паризькій хроніці писалось:
„Пан маршал, військовий міністр, щоб запобігти надалі всякому безладові, вирішив утворити в Африці харчове бюро. Гадають, що справу цю доручать одному начальникові канцелярії, панові Марнефу“.
„Посада барона Гюло збуджує честолюбні бажання. Директорство, кажуть, пообіцяно графу Марсіяль де ля-Рош-Гюґон, депутатові, зятю графа Растіньяка. Рекетмайстер, пан Масоль, буде призначений на державного радника, а пан Клод Віньйон — на рекетмайстра“.
„З усіх жуків для опозиційних газет найнебезпечніший жук офіційний. Хоч які хитрі газетярі, а частенько доводиться їм, по волі чи по неволі, у дурнях лишатись через спритність тих, хто від преси перейшов, як от Клод Віньйон, до високостів влади. Перемогти газету може тільки газетяр. Тому треба сказати, пародуючи Вольтера: „Паризька хроніка не те, що думають про неї порожні люди“.
