Маршал Гюло, що підчас цієї сцени стояв нерухомо, блідий, як труп, крадькома поглядаючи на брата, взяв принца за руку й сказав йому ще раз:
— Через сорок вісім годин матеріяльну шкоду виправимо, але честь! Прощай, маршале! Це смертельний удар… Так, не переживу я, — шепнув він міністрові.
— Якого біса ти прийшов сьогодні? — зворушено спитав принц.
— Прийшов за дружину його просити, — відказав граф, показуючи на Гектора. — В неї шматка хліба немає! А надто тепер.
— У нього-ж пенсія!
— Вона заставлена!
— Чорт, а не людина, — сказав принц, знизавши плечима. — Чим вас оті жінки поять, щоб розум у вас відібрати? — спитав він у Гюло д'Ерві. — Як могли ви, знаючи, з якою клопітною точністю французьке командування усе записує, усе протоколює, стоси паперу переводить, щоб затвердити прибуток і видаток кількох сантимів, як могли ви, самі скаржившись на те, що сотні підписів треба для дрібниці, — для того, щоб звільнити салдата, щоб скребла купити — після цього надіятись, що вам пощастить надовго затаїти крадіжку? А газети? а заздрі! а люди, які сами хочуть красти! Ті жінки, виходить, з глузду вас зводять? Очі вам запорошують? чи може ви не такий, як усі ми? Треба було покинути міністерство, коли ви стали вже не людиною, а самим темпераментом! Якщо ви стільки дурниць накоїли своїм злочином, то ви кінчите… не хочу тільки казати вам, де саме…
— Обіцяєш мені подбати за неї, Котене?.. — спитав граф Форцгеймський, який нічого не чув і думав тільки про невістку.
— Не турбуйся! — сказав міністр.
— Ну, спасибі й прощай! Ходімо, пане? — сказав він братові.
Принц, стримуючи хвилювання, глянув на двох братів, таких різних поставою, переконанням та
