вищу адміністрацію, яка досі була найчистішою в Европі!.. І все це, пане, за-для двохсот тисяч франків та якоїсь повії!.. — грізно сказав маршал. — Ви — державний радник, а навіть простого салдата карають на горло, якщо він продасть полкове майно. Ось що розповідав мені колись полковник Пурен, з другого уланського. В Саверні один з його людей полюбив якусь ельзасочку; ій кортіло мати шалю, і негідниця так завзялася, що бідолаха-улан, якого мали призначити на старшого вахмістра, який служив двадцять років і був окрасою полку, продав ескадронне майно. Знаєте, бароне д'Ерві, що зробив потім цей улан? Потовк віконну шибку, з'їв її й за одинадцять годин помер у шпиталі… Спробуйте й ви померти від якоїсь апоплексії, щоб ми могли врятувати честь…
Барон спантеличено глянув на старого вояку, і в маршала, коли побачив він цей вираз, що викривав боягуза, трохи почервоніли щоки, очі його зайнялись.
— Так ви покидаєте мене?.. — пробурмотів Гюло.
В цю хвилину маршал Гюло, довідавшись, що брат його з маршалом самі, дозволив собі зайти і, як звичайно глухі, підійшов просто до принца.
— О, я знаю, чого ти прийшов, старий товаришу! — крикнув герой польської кампанії. — Але даремно…
— Даремно?.. — перепитав маршал Гюло, який тільки це слово й дочув.
— Так, ти прийшов за брата поговорити; та чи знаєш ти, хто такий твій брат?..
— Мій брат?.. — спитав глухий.
— Це — поганець, який не годен тебе!.. — крикнув маршал.
І від гніву маршалові очі запалали блискучими поглядами, які, мов погляди Наполеона, розбивали волю і розум.
— Брешеш, Котене! — відказав маршал Гюло, збліднувши. — Кинь своє жезло, як я своє кидаю!.. Я до твоїх послуг.
