Маршал, старий парубок, який пестощів ніколи не знав, поїхав, посміхаючись до Лісбети, хоч серце в нього й боліло.
В цю саме хвилину барон Гюло пішов із свого департаменту до кабінету маршала, принца Вісембурзького, що покликав його до себе. Хоч нічого дивного в тім не було, що міністр кличе до себе одного з своїх директорів, але совість у Гюло була така неспокійна, що обличчя Мітуфле видалось йому не знати яким лиховісним та холодним.
— Як ся має принц, Мітуфле? — спитав він, замкнувши свій кабінет та наздоганяючи пристава, що пішов попереду.
— Мабуть, він на вас важко дихає, пане барон, — відповів пристав, — бо голос його, погляд та обличчя віщує грозу…
Гюло зблід і замовк, перейшов передпокій, вітальню й приступив з тремтінням у серці до дверей кабінету. Маршал, якому було тоді сімдесят років, геть чисто сивий, з темно-червоним обличчям, як і всі старі в його літа, визначався таким широким чолом, що на ньому уявлялось ціле бойовисько. Під цією сірою, снігом припорошеною банею блищали очі, темніючи під гострими виступами брівних дуг, блакитні наполеонівські очі, звичайно сумні, повні гірких думок та жалю. Цей суперник Берандота гадав був померти королем. Але очі ці обертались у грізні блискавки, коли в них відсвічувалось якесь міцне почуття. Голос, майже завжди глухий, ставав тоді пронизливий. В гніві принц робився салдатом, говорив мовою підпоручника Котена й нікого вже не милував. Гюло д'Ерві застав цього старого лева з розкошланим, як грива, волоссям коло каміна, де він стояв, прихилившись до лутки, насуплений, з якоюсь ніби неуважністю в погляді.
— Ось я й до ваших послуг, принце! — мовив Гюло ґречно й незмушено.
Маршал мовчки й пильно дивився на свого директора весь час, поки той від порогу підійшов
