йому, як тут узятися треба, і дорогу йому заступив. „Мені не порад треба, а місця, щоб пройти“, спокійненько сказав генерал, переходячи моста на чолі своєї колони. А потім — рррах! — тридцятеро гармат на нас як стрельне!
— А, сто чортів! — скрикнув робітник, — мабуть і покришило-ж вас там!
— Коли-б ти чув, як він спокійно оте слово сказав, хлопче, то до землі йому вклонився-б! Про це менше знають, як про Аркольський міст, а воно, мабуть, ще й прекрасніше. От ми й добігли з Гюло до батарей. Слава тим, що полягли там! — мовив старшина, здіймаючи капелюха. — Кайзерліків ми так і ошерешили. Імператор дав отому старому графського титула, він нас усіх ушанував у нашому начальникові, а потім хтось із розумом і маршалом його зробив.
— Слава маршалові! — крикнув робітник.
— Кричи собі, скільки хочеш, маршал глухий, бо гармат він наслухався.
Цей анекдот може показати, як шанували інваліди маршала Гюло, який, завдяки своїм незмінним республіканським переконанням, тішився симпатією людности в усьому кварталі.
Тяжко було бачити хвилювання, що обняло цю душу, таку спокійну, таку чисту й благородну. Баронесі доводилось брехати й ховати від зятя страшну правду з властивою жіночою спритністю. Цього злигодного ранку маршал, що спав мало, як у старих це буває, добився від Лісбети признання про братове становище, пообіцявши женитися з нею за її одвертість. Кожен зрозуміє, як приємно було старій дівчині робити признання, що їх вона, відколи в маршала оселилась, і сама хотіла висловити своєму нареченому, бо цим зміцняла свій шлюб.
— Брата вашого не виправиш! — кричала Лісбета маршалові в чутніше вухо.
Міцний і дзвінкий голос дозволяв лотарингці розмовляти з старим. Вона надсажувала легені,
