його пішки. Готель за Імперії належав якомусь сенаторові, залі на другому поверху були влаштовані дуже пишно, все було в них біло-золоте, різьблене, і зберіглися вони добре. Маршал опорядив їх чудовими старовинними меблями, відповідно до своєї обстави. У возовні в нього хоронилась карета, де на дверцях намальовано навхрест два жезла, а коней він наймав, коли треба було їхати in fiocchi чи то до міністерства, чи до палацу, на церемонію яку або на свято. Маючи за слугу вже тридцять років колишнього шостидесятилітнього салдата, якого сестра була в нього за куховарку, він міг заощаджувати що-року якийсь десяток тисяч франків, які складав до капіталу, призначеного Гортензії. Що-дня старий ходив пішки бульваром з вулиці Монпарнас на вулицю Плюме; кожен інвалід, побачивши його, неодмінно ставав струнко й вітав його, а маршал дякував старому салдатові посмішкою.
— Хто це такий, що ви перед ним струнко стаєте? — спитав якось молодий робітник у старого капітана інвалідів.
— Зараз розкажу тобі, хлопче, — відповів старшина.
Хлопець став у позу людини, що зласкавилась вислухати якогось балакуна.
— 1809 року, — почав інвалід, — ми охороняли фланг Великої Армії, що йшла на Відень під орудою імператора. Підходимо до мосту, а його обороняло три гарматні батареї, нагромаджені, як скеля, — три редути одне над одним, і вони міст обстрелюють. Ми були під командою маршала Масени. Той, кого ти бачив, був полковником гвардійських гренадерів, ми йшли разом… Наші колони стояли по один бік річки, редути — по другий. Тричі атакували моста, і тричі не щастило. „А гукніть-но Гюло! сказав маршал, тільки він та хлопці його й зможуть упорати цю заваду“. Прийшли ми. Останній з генералів, що відступав від мосту, спиняє Гюло під вогнем, хоче розказати
