в кращому світі… Ви зазнали від мене втіхи, дуже злочинної втіхи, тепер я хочу… так, я здобуду у вас пошану…
Кревель гірко плакав.
— Ах ти тюхтію гладкий! — крикнула вона, заходячись пекельним сміхом. — Так от як побожні видурюють у вас по двісті тисяч франків! Розводишся про маршала Рішельє, цього первообразу Ловеласового, а берешся на такі вульгарні гачки, як каже Стейнбок. От я вже видерла-б у тебе двісті тисяч франків, коли-б схотіла, дурню ти здоровий!.. Так побережи свої гроші! Якщо в тебе зайві є, так вони мені належать! Коли ти даси хоч су тій шановній жінці, яка в побіжність удається, бо п'ятдесят сім років має, — то ми вже не побачимось, і хай вона тобі коханкою буде; прийдеш до мене другого дня, розбитий її незграбними пестощами, пересичений її слізьми, її дешевенькими чепцями та скигленням, що обертатиме, мабуть, її ласки в цілі зливи!..
— Справді, — сказав Кревель, — двісті тисяч франків — це гроші.
— Не поганий у тих побожниць апетит!.. Де-ж пак! Вони краще продають своє кохання, ніж ми найрідкосніше і найпевніше в світі — насолоду… А байки які вигадують! Ні… ах, я їх знаю, я бачила їх у матери! Вони думають, що їм усе можна ради церкви, ради… Слухай, тобі соромно, мабуть, серце моє! Ти не дуже даючий… бо й мені ти двохсот тисяч франків за весь час не дав!
— Де-ж пак, — відказав Кревель, — самий готельчик стільки коштуватиме…
— Так ти маєш, значить, чотириста тисяч франків? — мовила вона замислено.
— Ні.
— Так ви, пане, хотіли позичити тій старій відьмі двісті тисяч франків, призначені на мій готель? Ось де образа для кицюні!..
— Та вислухай-же мене!
