її, умертви її, тільки вирви з рук, що ведуть її до ганьби та зради, і вона радісно схилиться до твого плеча. Вона вернеться, щаслива, до кошари!
Вона підвелася, глянула на Кревеля, і Кревель злякався побілілих очей Валерії.
— Крім того, знаєш що, Кревелю? Часом мені страшно… Правосудність божа діє не тільки на тім світі, але й на землі. Чи можу я сподіватися від бога чогось доброго? Його кара разить злочинця всіляко, вона прибирає форми всяких нещасть. Всі нещастя, яких дурні не можуть з'ясувати, — це спокута. Так казала мені мати на смертному ліжкові, розповідаючи про свою старість. І якщо я тебе втрачу!.. — додала вона, дико пригортаючи до себе Кревеля. — Ох, я цього не переживу!
Пані Марнеф пустила Кревеля, знову стала навколішки перед кріслом, склала руки (і в якій-же чарівній позі!) та з неймовірною чулістю проказала таку молитву: „А ти, свята Валеріє, моя добра захистнице, чому ти частіш не з'являєшся в головах тієї, яку на тебе звірено? О, прийди сьогодні ввечері, як і вранці була приходила, навій мені добрих думок, і я покину лиху путь, я відмовлюсь, як Магдаліна, від облудних радощів, від брехливого світського блиску, навіть від того, кого так кохаю“!
— Кицюню моя! — сказав Кревель.
— Кицюні вже немає, пане! — вона гордо обернулась, як чеснотлива жінка, на очах у неї сльози були, і трималась вона гідно, холодно, байдуже. — Лишіть мене, — сказала вона, відпихнувши Кревеля. — Який у мене обов'язок?.. Належати своєму дружині. Він помирає, а я що роблю? Дурю його край домовини. Він думає, що ваш син — це його син… Я розкажу йому всю правду, спочатку в нього випрошу прощення, а тоді вже в бога проситиму. Розлучімось!.. Прощайте, пане Кревель!.. — вела вона, подаючи Кревелеві похолоділу руку. — Прощайте, друже мій, ми побачимось хіба-що
