Яка свята… непорочна… ах, коли-б хто сказав тоді моїй матері: „Ваша дочка буде безпутня, вона чоловіка свого зрадить. Поліцейський комісар застане її в чужому домі, вона продасться такому Кревелеві, зраджуючи такого Гюло, і обидва вони — жахливі діди…“ Тху!.. Фе!.. — Вона померла-б, не дослухавши, так-бо любила мене, бідненька!
— Заспокойся!
— Ти не знаєш, як міцно треба любити, щоб затамувати гризоту, яка гнітить серце невірної жінки. Шкода, що Рена пішла — вона сказала-б тобі, що застала мене вранці в сльозах, за молитвою. Чи бачите, пане Кревель, з релігії я аж ніяк не глузую. Хіба ви чули коли від мене хоч слово лихе з цього приводу?
Кревель згідливо махнув рукою.
— Я захищаю релігію, коли про це говориться при мені… Я глузую з усього, що хочете — з королів, політики, фінансів, з усього найсвятішого в світі — суддів, шлюбу, кохання, молодих дівчат, старих чоловіків!.. Але церква… але бог!.. О, тут я спиняюсь! Я добре знаю, що роблю негарно, що жертвую для вас своїм майбутнім… А ви й не догадуєтесь, яка велика моя любов!
Кревель склав руки.
— Ах, треба глянути в моє серце, змірити глибину моїх переконань, щоб зрозуміти розміри моєї жертви!.. Я почуваю в собі щось магдалинівське. А гляньте ще, як я шаную священиків! Полічіть подарунки, що я зробила церкві! Мати виховала мене в католицькій вірі, бога я розумію! Як-раз до нас, зіпсутих, він найгрізніше промовляє.
Валерія втерла сльози, що скотились їй на щоки. Кревеля жах узяв, пані Марнеф підвелася, запалилась.
— Заспокойся, моя кицюню!.. Ти лякаєш мене!
Пані Марнеф упала навколішки.
— Господи! Я не погана! — мовила вона, складаючи руки. — Візьми свою заблудлу овечку, врази
