вона, відповідаючи на заперечний рух, — своє життя, яке досі було чисте, я забруднила підлим наміром, і… виправдання мені немає, я знала це!.. Я варта всіх образ, якими ви мене обкидаєте! Хай буде воля божа! Коли він бажає смерти двох істот, достойних перед ним з'явитися, то хай помруть вони, я їх оплакуватиму, я молитимусь за них! Коли він бажає принизити нашу родину, то схилімось перед местницьким мечем і поцілуймо його в християнській покорі! Я знаю, як спокутати цей хвилинний сором, що впаде мукою на решту моїх днів. Це вже не пані Гюло з вами, пане, розмовляє, а бідна, покірна грішниця, християнка, якої серце знатиме одне тільки почуття — каяття і яка цілком віддасться молитві та милосердю. Мушу бути останньою з жінок і першою з спокутниць — така-бо сила мого гріха. Ви були знаряддям мого повороту до розуму, до голосу божого, що промовляє тепер у мені, спасибі вам!..
Вона тремтіла тим дрожем, що з того часу її вже не покидав. Її лагідний голос контрастував із гарячковою мовою жінки, яка зважилась на безчестя, аби врятувати родину. Кров відлинула від її щік, вона зблідла, очі її були сухі.
— А втім, я свою ролю грала дуже кепсько, правда? — мовила вона, дивлячись на Кревеля з тою лагідністістю, що вкладали, мабуть, мученики в свої погляди перед проконсулом. — Справжня любов, свята й віддана жіноча любов знає инші втіхи, ніж ті, що купуються на базарі повійства!.. Та до чого ці слова? — сказала вона, уриваючи сама себе й ще на крок посуваючись по шляху довершености, — вони бринять іронією, а в мене її немає! Простіть мені їх. А втім, пане, може я хотіла ними саму себе вразити…
Пишність чесноти, її небесне світло розвіяло хвилинну занепалість цієї жінки, і вона, сяючи властивою їй красою, немов виросла перед Кревелем. В цю мить Аделіна була велична, як ті постаті Віри, що спираються на хрест по картинах старих
