— Важкенько це вам буде, — відповів Кревель. — Валерія велична в своєму роді. Мамусю моя, двадцять п'ять років чесноти — це завжди відражає, мов-би незалікована хвороба. І ваша чеснота дуже тут зацвіла, люба дитино. Але ви зараз побачите, до якої міри я люблю вас. Я допоможу вам здобути двісті тисяч франків.
Аделіна схопила Кревеля за руку, притиснула її до серця, неспроможна й слова вимовити, і радісна сльоза набігла на її вії.
— О, почекайте, матимете ще клопоту! Я хлопець веселий, славний, без забобонів, і вам усе по-простому викладу. Ви хочете робити, як Валерія, добре. Цього не досить, треба ще знайти ґаву, акціонера, якогось Гюло. Я знаю одного багатющого крамаря, він навіть шапкар. Це щось важке, товстошкуре, безідейне — я його виховую, але не знаю, коли зможу ним похвалитись. Хлопець мій депутат, дурний і пихуватий, жив десь на провінції у якоїсь деспотки-жінки на поводі й зберігся через це в цілковитій незайманості що-до розкошів та втіх паризького життя; але Бовізаж (його Бовізажем звуть) — мільйонер, і він дав-би, як і я, моя ясочко, тому три роки, сто тисяч екю, аби тільки якась порядна жінка його полюбила… Атож, — сказав він, гадаючи, що добре зрозумів Аделінин рух, — він заздрить на мене, чи бачите!.. еге-ж, заздрить на моє щастя з панією Марнеф, а з нього такий молодець, що маєток ладен продати, аби стати власником…
— Досить, пане Кревель! — сказала пані Гюло, не ховаючи вже огиди й виявляючи на обличчі весь свій сором. — Тепер я покарана більше, ніж заробила. Сумління, так жорстоко стримуване залізною рукою необхідности, кричить мені після цієї останньої образи, що такі жертви неможливі. У мене немає вже гордощів, я вже не гніваюсь, як колись, я не скажу вам: „геть!“ після цього смертельного вдару. Я втратила на це право, бо-ж напрохувалась до вас, як та повія… Так, — вела
