— Не така вже божевільна! — сказав він, узявши пані Гюло за коліна, — дядько Кревель ще має ціну, якщо ти зволила подумати про нього, мій янголе.
— Здається, треба дозволити взяти себе за коліна, — подумала свята й благородна жінка, затуляючи обличчя руками. — Колись ви пропонували мені ціле багатство, — сказала вона, червоніючи.
— Ох, мамусю, три роки вже минуло! — обізвався Кревель. — О, ви прекрасніша, ніж я вас бачив коли!.. — скрикнув він, схопивши баронесину руку та притискуючи її до серця. — А у вас пам'ять, дитинко, чорт бери!.. Ну, подумайте-ж, як ви помилились тоді, вдаючи неприступну, бо триста тисяч франків, від яких ви благородно відмовились, уже в гаманці в иншої. Я любив вас та й досі люблю; але вернімось три роки назад. Коли я казав вам: „Ви будете моя!“ — який був у мене намір? Я хотів помститись над тим негідником Гюло. І от, красо моя, ваш чоловік взяв собі в коханки цяцьку, не жінку, перлину, лялечку, якій було тоді двадцять три роки, бо тепер їй двадцять шість. Мені видалось, що буде дотепніше, цілковитіше, більше в дусі Луї XV, більше в дусі кардинала Рішельє, смачніше, коли я переманю в нього цю чарівну істоту, яка, до того-ж, ніколи не любила Гюло, а від вашого слуги божеволіє вже три роки…
Оце кажучи, Кревель, що в нього з рук баронеса вирвала свої руки, знову став у позицію. Він тримався за виріз і плескав по тулубі обома руками, немов крилами, гадаючи, що отак він виглядає спокусливо й чарівно. Так ніби казав: „От кого ви з хати прогнали!“
— Як бачите, моя люба, я відомщений, чоловік ваш це знав! Я йому категорично довів, що його в дурні пошито, що йому хвоста врізано, як ми кажемо… Пані Марнеф — моя коханка, а коли добродій Марнеф подохне, вона моєю дружиною буде…
