сльози, пропасниця запалила їй обличчя, вона пообіцяла сама-собі поводитись справді по-куртизанськи, бідне й благородне створіння!
— Якого чорта треба від мене геройській баронесі Гюло? — думав Кревель, ідучи великими сходами. — Ага, це вона хоче побалакати зі мною про мою сварку з Селестіною та Віктореном, але я не здамся!..
Ввійшовши до вітальні, де провела його Луїза, він подумав, глянувши на убозство житла (стиль Кревеля): „Бідна жінка!.. От вона й нагадує ті прекрасні картини, що їх нетямуща в малярстві людина на горище викинула“. Бачивши Кревель, що міністр торгівлі, граф Попіно, купує картини та статуї, він теж хотів уславитись по-між паризькими меценатами, яких любов до митців полягає в тому, щоб купувати твори за безцінь.
Аделіна граційно посміхнулась Кревелеві й показала йому на стільця коло себе.
— От я й до ваших послуг, прекрасна дамо, — сказав Кревель. Пан мер, зробившись політиком, почав ходити в чорному. Його обличчя ясніло над цією одежою, як повний місяць над завісою темних хмар. Сорочка, прикрашена трьома великими перлинами по п'ятьсот франків кожна, промовляла про високий розвиток його… огруддя, і він казав: „В мені знати майбутнього атлета трибуни!“ На широких мужицьких руках у нього ще зранку були рукавиці. Його лаковані чоботи свідчили про однокінне брунате купе, яким він приїхав. За три роки Кревель з честолюбства змінив свою позу. Як і великі художники, він дійшов тепер свого другого способу. У великосвітському товаристві — у принца Вісембурзького, у префектурі, в графа Попіно і т. ин. — він незмушено тримав капелюха в руці, як навчила його Валерія, а великого пальця другої руки кокетливо застромляв у виріз жилета, ще й головою та очима манірився. Цією другою позицією він був зобов'язаний Валерії, яка, ніби-то бажаючи відмолодити свого мера, наділила його ще однією смішністю.
