дорогий, від кожної хвилини належить життя людини.
— Ох, мамо, немає вже надії! — сказала Гортензія.
І, не здолаючи стримати сліз, вона подала матері „Мистецький Журнал“. Пані Гюло побачила гравюру з групи графа Стейнбока „Даліла“ з підписом унизу: „Належить пані Марнеф“. З перших-же рядків у статті, підписаній літерою „В“, знати було хист та ласкавість Клода Віньойна.
— Бідна дівчино… — сказала баронеса.
Налякана майже байдужим голосом матери, Гортензія глянула на неї, побачила на обличчі в неї вираз такого горя, перед яким її власне лихо мусіло збліднути, й поцілувала матір, сказавши:
— Що тобі, мамо? Що сталося? Невже можна бути ще нещаснішим, ніж ми зараз?
— Дитино моя, мені здається, що проти теперішньої моєї муки всі колишні жахливі страждання нічого не варті. Коли-ж буде кінець моїм мукам?
— На небі, мати моя! — поважно сказала Гортензія.
— Ходімо, янголе мій, допоможеш мені одягнутися… та ні. Не хочу, щоб ти клопоталась цим туалетом. Пошли мені Луїзу.
В своїй кімнаті Аделіна почала роздивлятися на себе в свічадо. Вона сумно й цікаво на себе споглядала, питаючи сама себе: „Чи я гарна ще?.. Чи можна ще мене бажати?.. А зморшок немає“?..
Вона підняла своє чудове біляве волосся й відкрила скроні. Тут усе було свіже, як у дівчини. Аделіна й далі пішла, вона відкрила плечі й лишилася вдоволена, аж з-горда поворухнулась. Краса чудових пліч найдовше лишається в жінки, надто коли життя її було чисте. Аделіна пильно добрала всі частини свого одягу, але побожна й чеснотлива жінка і в одежі лишилась чеснотливою, не зважаючи на дрібні кокетні хитрощі. До чого ті новісінькі, сірі шовкові панхочи, ті отласні відкриті й стрічками пов'язані черевики, коли вона аж ніяк
