— Але-ж, Гекторе, це вже не тільки руїна, це ганьба! — сказала Аделіна. — Мій бідний дядько покінчить із собою. Убивай нас, ти маєш на це право, але не будь душогубом! Прибадьорись, рада знайдеться.
— Жадної! — сказав барон. — Ні в кого в уряді не знайдеться двісті тисяч франків, хоч-би треба було ціле міністерство рятувати! О, Наполеоне, де ти?
— Дядько мій! Бідолаха! Гекторе, не можна допустити, щоб він згинув у ганьбі!.
— Хіба-що одна рада є, — сказав він, — але… дуже непевна… Так, Кревель з дочкою на ножах… Ах, у нього грошей багато, тільки він міг-би…
— Стривай, Гекторе, хай уже краще дружина твоя загине, ніж гинути нашому дядькові, твоєму братові й родинній честі! — сказала баронеса, яку мов осяяло. — Так, я можу врятувати вас усіх… Ох, боже мій, яка ганебна думка, як могла вона спасти мені в голову?
Вона склала руки, впала навколішки й проказала молитву. Підвівшись, вона побачила на обличчі в чоловіка таку божевільну радість, що диявольська думка знову до неї вернулась, і тоді її опанувала безтямна туга.
— Ну, друже мій, до міністерства, — скрикнула вона, прокинувшись їз цього сцепеніння, — спробуй послати комісара, це потрібно. Обведи маршала! А коли вернешся о п'ятій годині, то може знайдеш… так, знайдеш двісті тисяч франків! Твоя родина, твоя гідність, як людини й як державного радника та адміністратора, твоя честь, твій син — усе буде врятоване, але твоя Аделіна загине і ти ніколи її вже не побачиш. Гекторе, друже мій, — сказала вона, стаючи навколішки, стискуючи йому руку та цілуючи, — благослови мене, попрощайся зі мною!
Сцена ця була така тяжка, що Гюло, підводячи дружину й цілуючи її, сказав:
— Я не розумію тебе.
