широченні потяги різного роду, також рідкосна в статі, як великий генерал, великий письменник, великий митець, великий винахідник у цілій нації. І велична, і ница людина, і Гюло, і Кревель, однаково почувають потребу ідеалу й потребу втіхи, всі пускаються шукати цю таємничу двуликість, цю рідкість, що буває здебільшого твором на два томи. Оце шукання є розпуста, породжена самим суспільством. Безперечно, шлюб треба розуміти як подвиг, він є життя з усіма трудами й суворими обопільними жертвами. На розпусниках, цих шукачах скарбів, лежить не менша вина, ніж на инших злочинцях, яких карають суворіше. Міркування це моральної мети не має, воно тільки пояснює багацько незрозумілих нещасть. Але в сцені тій є багато повчального, ще й багатьма сторонами.
Барон подався мерщій до маршала, принца Вісембурзького, якого висока протекція була йому єдиним порятунком. Тридцять п'ять років старий вояка допомагав йому, то-ж він знав у нього всі ходи й виходи й міг пройти до нього вранці.
— А, добридень, любий Гекторе! — мовив цей великий і добрий воєвода. — Що це вам? Ви ніби стурбовані. Сесія-ж уже кінчилась. На одну менше! Я говорю тепер про це, як колись про наші бої. Слово чести, здається газети теж звуть оці сесії парламентськими боями.
— Справді, мали ми клопоту, маршале; але таке вже лихо нашого часу! — сказав Гюло. — Що-ж поробиш! Так уже на світі ведеться. Кожна доба має свої невигоди. Найбільше лихо 1841 року те, що ні королівська влада, ні міністри не вільні в своїх діях, як був колись імператор.
Маршал скинув на Гюло тим орлиним поглядом, якого гордощі, ясність і проникливість свідчили, що, не зважаючи на літа, ця велика душа й досі лишилась міцною та мужньою.
— Ти щось хочеш від мене? — весело спитав він.
— Мушу просити у вас, як особистої ласки, — підвищити одного з моїх урядовців до посади
