трьохрічну історію, ридаючи, мов дитина, в якої відняли цяцьку. Ця сповідь старого з молодим серцем, ця жахлива й разюча епопея зворушила душу Аделіни й разом викликала в неї палку радість; вона подякувала небу за цей останній удар, бо бачила, що чоловік її назавжди лишиться в родинному лоні.
— Мала рацію Лісбета! — сказала пані Гюло тихо й без недоречних докорів, — вона наперед нам це казала.
— Так! Ах, коли-б я послухався її замість гніватися того дня, коли хотів намовити Гортензію вернутися додому, щоб не компромітувати репутації цієї… Ох, люба Аделіно, треба Венцеслава рятувати! Він угруз у це болото по шию!
— Мій бідний друже, з міщанкою тобі не краще повелося, як і з актрисами, — сказала Аделіна.
Баронеса була налякана переміною, що сталася з її Гектором; коли вона бачила його нещасним, змученим, пригніченим від стражданнів, то вся оберталась у ласку, в жалощі, в любов і ладна була-б кров свою віддати, аби Гектор був щасливий.
— Лишайся з нами, любий Гекторе. Скажи мені, що вони роблять, жінки оті, щоб так тебе причарувати; я спробую… чому-ж ти не зробив мене такою, як тобі подобається? Хіба мені розуму бракує? Кажуть, я ще така гарна, що до мене можна й лицятись.
Багато-хто з заміжніх жінок, прихильних до своїх обов'язків та своїх чоловіків, може тут подумати, чому ці люди, такі міцні та добрі, такі жалісливі до різних паній Марнеф, не беруть своїх жінок, надто коли вони подібні до баронеси Аделіни Гюло, за мету своїх фантазій та своєї жаги. Це належить до найглибших таємниць людської організації. Любов, ця безмежна духовна жага, ця мужня й сувора насолода великих душ, і втіха, цей вульгарний вуличний крам — це два різні обличчя того самого факту. Жінка, що задовольняє ці два
