Очі його світилися крізь скло окулярів спритно й глузливо. Мировий суддя, колишній адвокат, старий прихильник прекрасної стати, заздрив підсудному.
— Вибачте, будь ласка, суворість нашої юстиції, пане барон! — мовив комісар. — Ми прийшли на підставі скарги. Пан мировий суддя був присутній, коли відмикали мешкання. Я знаю, хто ви такий і хто така злочинниця.
Валерія здивовано розплющила очі, верескнула тим криком, що вигадали актриси для тетральних переживань, скорчилась на ліжкові, як середньовічна відьма в сірчаній сорочці на огнищі.
— Смерть!.. мій любий Гекторе, але виправна поліція? О, ніколи! — Вона схопилась, проплила, мов біла хмарка, між трьома глядачами й припала до столу, затуливши обличчя руками. — Пропала я! Смерть!.. — крикнула вона.
— Пане, — сказав Марнеф до Гюло, — якщо пані Марнеф збожеволіє, то ви будете не тільки розпусником, а й убійником.
Що може зробити, що може сказати чоловік, спійманий на ліжкові, яке йому не належить навіть по найму, з жінкою, яка належить йому ще менше? Ось що.
— Пане мировий суддя, пане поліцейський комісар, — згорда мовив барон, — подбайте, будь ласка, за нещасну жінку, що її розумові, здається мені, загрожує небезпека… а протокола складете потім. Всі двері, певно, замкнено, вам нема чого боятися втечі ні з її, ні з мого боку, зважаючи на наше становище…
Урядовці скорилися наказові державного радника.
— Ходімо поговоримо, підлий лакею!.. — шепнув Гюло Марнефові, беручи його за руку та підводячи до себе. — Не я буду вбійником, а ти! Ти хочеш бути начальником канцелярії і кавалером Почесного Легіону?
— Аж надто, пане директор, — відповів Марнеф, уклоняючись.