любов моя, я не можу відмовитись від побачень з тобою. Так, хочу бачитися з тобою потай, що-дня! Такі вже ми, жінки — я хочу помститися разом з тобою. Ради бога, якщо любиш мене, не призначай його на начальника, хай здихає помішником! В цю мить я ще не стямилась, я ще чую його образи. Бета хотіла покинути мене, але зглянулась і лишається ще кілька день.
„Любий мій, я ще не знаю, що робити. Єдина рада, по-моєму, — тікати. Я завжди любила село, Бретань, Ленґедок, все, що ти хочеш, аби тільки можна було вільно тебе любити. Бідний котику, як мені шкода тебе! Ти мусиш вернутись до своєї старої Аделіни, до цього слізного мішка, бо він, певно, сказав тобі, страхіття це, що стерегтиме мене і вдень, і вночі; згадував і про поліцейського комісара! Не приходь! Я розумію, що він здатен до всього в ту хвилину, коли робить зі мною найганебнішу спекуляцію. Тому й хотілося-б мені віддячити тобі за все, чим я твоїй великодушності зобов'язана. Ах, добрий мій Гекторе, я могла кокетувати, здаватись тобі легковажною, але ти не знав своєї Валерії, вона любила тебе мучити, але над усіх тебе вподобала. Ніхто не може заборонити тобі приходити до кузини, і я вже влаштую з нею так, щоб ми могли поговорити. Мій добрий котику, напиши мені, ради бога, хоч слово, щоб заспокоїти мене замість твоєї дорогої присутности… (ох, руку дала-б відтяти, аби тільки пригорнутись до тебе на нашому дивані). Лист вплине на мене, як талісман; напиши мені щось, де-б відбилася вся твоя прекрасна душа; листа я тобі поверну, треба бути обережними, я не знаю, де його сховати — він скрізь нишпорить. Словом, заспокой свою Валерію, свою дружину, матір твоєї дитини. Писати тобі, коли я бачила тебе що-дня! То-ж я кажу Лісбеті: не знала я свого щастя. Голублю мого котика. Люби дуже
„Твою Валерію“.
